ЗДО ”Первоцвіт”, Гостомель
Ірпінь, Київська область

Соціальний педагог

Капацин Світлана Олександрівна 

               

          Пам`ятаєте, як до недавна, у лютому ми вітали чоловіків зі святом? Останній місяць зими асоціювався з мужністю зрілих та статних чоловіків. Вбачався Дух відваги та впевненості у захисті будь-де, за будь-яких обставин. І вітаючи маленьких представників сильної статі, придивлялися до їхніх кращих якостей. Життя йде, одне покоління змінює інше. Вже й «чоловіче» лютневе свято відмінили… А нам за інерцією хочеться розгледіти кращі сторони мужів що поруч: своєї рідненької половинки та майбутнього Чоловіка, що сопе-причмокує на колінах. З чоловіком «зрозуміло»: поруч сильне плече в будь якому сенсі, гаряче любляче серце, інколи хтива думка, відповідальність за родину. А з сином… Якими ми бачимо своїх синів? Як виховати справжнього чоловіка? Дитина насамперед виховується прикладом батьків і тих найближчих родичів з якими має, чи немає, емоційний зв`язок. Тож, який приклад маленькому чоловіку подає Великий чоловік у родині?

10 заповідейдля батька.

1. Перший обов’язок батька щододітей — любитиїхню маму.

Родина — це система, яка тримається на любові. Не уявній, а справжній, дійсній. Без любовінеможливодовговитримуватитягаріродинногожиття. Неможливо бути батьком «з відчуттязобов’язання». Виховання— завжди «команднагра». У подружнійпарі, де підростаютьдіти, щиразгода та глибокаєдністьнаповнюютьрадістю та допомагаютьрости, будучи для них надійним фундаментом. Батькоможезахиститиматір, «підмінюючи» її та надавшиїйможливістьвідпочити, відновитися та віднайтитрішки часу для себе.

2. Батько перш за все має «бути».

Йогоприсутність повинна означати: «ви, моя родина, — найголовніше у моємужитті». Статистика стверджує, що в середньомубатькоприсвячуєвихованнюдітейменш як п’ятьхвилин на день. Деякідослідженнядоводятьіснуваннязв’язкуміжвідсутністю батька та поганою успішністюдітей у школі, їхнімнизькимкоефіцієнтомрозумовогорозвитку, злочинністю та агресивністю. Цепитаннястосується не часу, а справжньогоспілкування. Бути у випадку батька означає — спілкуватися з дітьми, обговорюватиїхнюпрацю та проблеми, залучатиїх до участі в своємужитті, наскількицеможливо. Та навчитисязауважувативсімалі та великі знаки, якіпостійнопосилаютьдіти.

3. Батько є прикладом, хочевін того чині.

Сьогодні особа батька відіграєнадзвичайноважливу роль, оскількидитинаможепокластися на нього, а в його силах — керуватидитиною. Передусімбатько є прикладом, вінстимулюєвибірконкретних схем поведінкидитинизгідно з засадами коректності та вихованості. Одним словом, батько — взірецьчесності, порядності та доброзичливості. Навітьякщодіти і не усвідомлюютьцього, а іноді й заперечуютьце, насправді ж вони дивляться на те, що і як робитьбатько та чомувін чинить так, а не інакше. Те, що ми називаємосумлінням, великою міроюзалежитьвідпостаті батька.

4. Батькозабезпечуєнадійність.

Батько — цеохоронець. Ціла родина чекає, щобатькозахиститьїї. Батькооберігаєтакожтоді, коли визначаєпевні правила, часові та просторовіобмеження, деколизабороняючипевніречі: це — найкращийспосібсказати: «Я піклуюсьпро тебе».

5. Батькозаохочує та додає сил.

Батько доводить свою любовповагою, слухаючи та приймаючи. Йоголюбовсправжня, як у тих, хтокаже: «Що б не сталося, я завжди з тобою!» Завдякицьому в дітейвиникаєсамоповага. Батькозавждиготовийдопомогтисвоїм чадам, компенсуючиїхніслабкості.

6. Батькопам’ятає та розповідає

Батьківство є островом рятування для тих, хто «зазнав краху вдень». Такийзвичайний момент, наприклад, вечерю, батькоперетворює на особливуродиннузустріч, коли всіможутьспокійнопоспілкуватисяміж собою. Добрийбатькоспроможнийстворитичарівну атмосферу спогадів. У минуломубатькобувносіємцінностей; для того, щобїхпередатидітям, достатньобулоїхусноприписати. Зараз їх треба демонструвати. А сучаснежиттязаважаєцьому. Як можнащосьпоказатидітям, якщонемає часу поговорити з ними, обмінятися думками, поділитися планами, своїминадіями, радостями чиневдачами?

7. Батьковчитьрозв’язуватипроблеми.

Батько — найкращийдороговказ у навколишнійсвіт. Батькомаєсильнийвплив на дітейзавдякисвоїйздатностікеруватижиттям, тим, як він ставиться до оточуючоїдійсності. Цей аспект такождужеважливий для вихованняособистостідитини. Батько — целюдина, щодаєдітяммапужиття.

8. Батькопробачає.

Пробачення батька — це те, щодитинавідчуваєнайкраще і чогоочікуєнайбільше; цечи не найвеличнішаознака батька. Один ізв’язнівдитячоїколоніїзізнався: «Мійбатькозавждибув строгим зі мною: нілюбові, нірозуміння. Коли я був маленьким, віндуже мене любив. Якось я оступився, і з того часу він не мавбільшевідвагипідійти та поцілувати мене, як раніше… Йоголюбовдо менезникла: я мавтодітринадцятьроків… Він забрав у мене свою любов у той момент, коли вона буламенінайбільшепотрібна… Нікомубулорозповісти про своїпроблеми. Якщо я опустився так низько, то в цьому є доля батьківської вини… На йогомісці я повівся б інакше. Не покинув би свогосина у скрутний момент. Справжнімбатьківськимрозумінням я б сприяв тому, абивінповернувся на правильний шлях. А в мене нічого з того не було».

9. Батько — завждибатько, навітьякщовінживе далеко.

Кожнадитинамає право на «свого» батька. Коли батьконехтуєдітьми, забуваєабопокидаєїх, вінтим самим наносить їм рану, котраніколи не загоїться.

10. Батько — це образ Бога.

Бути батьком — великепокликання, а не особистийвибір. У всіхдослідженнях з психології говориться, щодітивиробляють для себе образ Бога на основі образу власного батька. Якщомати молиться разом з дітьми, це прекрасно, але водночасзвично. Якщо ж з дітьми молиться батько, вони ніколи про це не забудуть.

                                                                                                                                                              за книгою Бруно Фереро “ВАШІ ДІТИ МАЮТЬ ЛИШЕ ВАС”

       Розпочались довгоочікувані зимові свята. Всі турботи пов`язані з ними повертають нас у дитинство… Так, особливу радість відчувають діти! Самі думки про невідомі зміни являються казкою, заворожують і водночас налаштовують на піднесений настрій.   

       Святкова метушня може сприяти активізації мозкової діяльності задля підготовки подарунків та найкращої організації власне святкових днів. І, може втомлювати своєю емоційністю не тільки малечу але й батьків. У випадки, коли дитину потрібно заспокоїти швидко, покращити самоконтроль, зняти напругу та «випустити пару» в нагоді можуть стати

 14 ігрових вправ для дітей і батьків, яким потрібно терміново заспокоїтись:

1-Впіймайте маля, яке розбушувалось. Обійміть, притисніть до себе ніжно, але міцно. Потім візьміться з ним за руки та пострибайте разом 10 або 20 разів під голосне рахування.

2-Пограйте у «Море хвилюється раз», тримаючи за руки. Якщо вийде, і дитина не втече від Вас, можна робити шторм. Великі та малі хвилі, тихе море.

3-Заволодійте дитячою увагою. Запропонуйте: «Я буду командир Фрунтик, а ти мій вірний солдат! Зможеш виконувати накази командира Фрунтика?» Від дитини потрібно: потягнутися вгору на носочках, нахилитися не згинаючи коліна вперед-назад, вліво-вправо, помахати чи потрусити руками та ногами, зробити по кілька простих, гігантських або «мишачих» кроків, прокотитися «валиком», не допомагаючи собі руками.

4-Запропонуйте дитині самій виконувати рухи командира Фрунтика. Або імітувати механічні рухи робота.

5-Спробуйте гімнастику вітру. Попросіть показати, як вітер гойдає дерева. А при сильному вітрі? А при дуже слабенькому? А як пливуть по небу хмари? Якщо дитині важко зобразити тополю, то нехай зобразить вербу або плакучу вербу. Дітям, коли гіперрухливість викликана емоційними причинами, потрібно повернути відчуття своєї цілісності та меж. Допоможуть в цьому диван, ковдра та батьківська ласка. Тісна, приємна важкість, погладжування та не дуже інтенсивний масаж заспокоять нервову систему та переключать у режим відновлення.

6-Займіться з дитиною «йогою звірів». Знайдіть на Youtube пози, які імітують елементи живої природи. Нехай дитина стане в позу песика, кицьки, змії, лева, крокодила або тигра. Достатньо виконати 3-4 вправи. Завершуйте йогу позою немовляти чи ведмедя у барлозі.

7-Поваліть себе та дитину на ліжко чи диван, у м`які іграшки та подушки.

8-Коли малеча трохи заспокоїться, загорніться вдвох у плед, як гусінь у кокон.

9-Накрийтесь ковдрою (простирадлом, пледом) з головою, облаштувавши «халабуду».

10-Візьміть будь-яку сенсорну гру. Такі ігри дуже дієві для гіперрухливих дітей.

11-Нормалізуйте дихання грою у комарика. Дитина видає огидний тонкий звук «З-з-з» та ходить по кімнаті, розставивши руки для вбивчого хлопка. Коли запас дихання підходить до кінця, комара можна (і потрібно!) хлопнути, виштовхубчи із легенів повітря.

12-Покажіть руками уявну повітряну кулю, велику і круглу. А тепер стискайте її, неначе хочете здути, - повільно, прикладаючи справжні зусилля. При цьому глибоко вдисніть і вдихаючи видавайте звук наче повільно спускаєте повітря: «С-с-с» Показали? А тепер влаштуйте змагання, чия куля протримається найдовше.

13-Продовжуйте надувати уяві кулі (округлюйте щоки, видувайте повітря, розводьте руки в сторони). Запропонуйте дитині обмінятися надутими кулями. Якщо зобразила, що куля лопнула, і знову починає галасувати, вимагайте, аби вона зібрала з підлоги шматки кульки та викинула в смітник.

14-Погодуйте дитину. Якщо маля зголодніло та почало «Буянити», запропонуйте йому їжу, яку потрібно інтенсивно жувати. Це допоможе зняти можливі агресивні імпульси. Сирі овочі та фрукти чудово підійдуть – шматочки моркви, капустяне листя, яблуко, солодкий перець або огірок. Уникайте печива та сухариків, продуктів із високим вмістом цукру, червоних та жовтих барвників. Всі вони можуть посилювати гіперрухливість.

Пам`ятайте, гіперрухливість – це особливість. Навчіться самі справлятися з нею і навчіть Вашу дитину, щоб вона не відчувала себе незручною для суспільства.

(За матеріалами періодичного видання «DiaLOG»)

Приємних вам свят!

І більше бувайте на свіжому повітрі!

 

 

ІНВЕСТУЙТЕ В МАЙБУТНЄ!

      Минуло  три місяці, як шлях наших випускників простягнувся повз садочок до школи. Для першокласників це дуже важливий період – адаптація до школи. І від того наскільки легко чи важко проходить їхня адаптація, як саме розпочалось їхнє школярство, залежать наступні дні та роки їхнього шкільного життя. Що ж передувало шкільній адаптації? Звісно, підготовка до школи. А що сприяло легкому входженню в Країну Знань? Перш за все – емоційний інтелект! Саме він допомагає нам прийняти зміни радісно, легко порозумітися з оточуючими, бути впевненими в своїх силах у подоланні перешкод. І розвивається він у дошкільному віці, в царинах родинного життя та дошкільного закладу.

«Цінуйте емоції – вони допомагають опановувати нове, розуміти інших і спонукають до дій», - Д.Гоулман.

Розвинений емоційний інтелект дає людині змогу жити в гармонії зі світом і з собою. Про те, які риси варто плекати в собі дорослим та як розвивати емоційну сферу дітей у щоденному спілкуванні з ними, Наталія Коваленко розмірковує у своїй статті, яку ми пропонуємо Вашійувазі.

 

Розвиваймо емоційний інтелект

       Уміння опановувати емоції і підпорядковувати їх своїм намірам – важлива компетенція як для дорослих, так і для дитини. З упевненістю можна сказати, що емоційний інтелект є фундаментом успіху (а розвивається він саме у дошкільному віці, - примітка наша). Так, не знання, а саме емоційний інтелект, бо для того, аби з`явилась енергія, бажання пізнавати себе і навколишній світ, взаємодіяти з іншими, потрібна комфортна атмосфера та внутрішня гармонія.

Згідно з концепцією Г. Гарднера, емоційний інтелект буваєвнутрішньоособистісним (спрямованим на власні емоції: самосвідомість, рефлексія, самооцінка, самоконтроль, мотивація досягнень) і міжособистісним (спрямованим на емоції інших людей: емпатія, толерантність, комунікабельність, конгруентність, діалогічність).

Для дитини не існує іншого способу розвинути свій емоційний інтелект як тільки через взаємодію з дорослим.

«Емоційний інтелект – форма соціального інтелекту, що передбачає здатність відстежувати почуття й емоції, свої власні та інших людей; розпізнавати їх і використовувати цю інформацію для керування власним мисленням та діями» (За Д.Гоулманом).

Саме у здорових стосунках із дорослими діти знаходять себе, згодом усвідомлюють свою корисність для суспільства, розвиваються і стають незалежними, цілеспрямованими, прагнуть досягнень, навчаються цінувати і поважати себе та інших.

Дорослий для дитини – провідник, зразок для наслідування, і саме тому так важливо, щоб він (чи то вихователь, чи вчитель, чи батьки) сам був емоційно зрілою особистістю.

Які вони – особистості з розвиненим емоційним інтелектом?

  • Вони беруть на себе відповідальністьза своє життя: свої дії,почуття, емоційний стан. Не шукають винних у своїх життєвих негараздах. Висловлювань на зразок «У мене від тебе болить голова» чи «Якби не твоя поведінка, я б не кричала» від них не почуєш. Вони самі обирають, засмучуватись їм чи ні, обираютьсвою реакцію на події. Вони діють з позиції дорослого і здатні охарактеризувати те, що відчувають. Це дає їм змогу контролювати ситуацію і допомагати дитині осягнути світ емоцій. Якщо їх не влаштовує якась ситуація, вони: 1) змінюють її або виходять із неї; 2) змінюють своє ставлення до неї.
  • Вони вміють підтримати себе та інших. Їх не дратує власна безпорадність та безпорадність інших людей. Вони можуть бути «психологічними спонсорами» для себе та інших. Вони проявляють емоційну щедрість – радіють своїм успіхам та успіхам інших.
  • Вони дозволяють іншим бути іншими, а собі собою.Усвідомлюють, що існує багато правильних думок, і кожен має право обирати. Вони відкриті, щоб почути інших. Вони усвідомлюють свої межі й поважають «кордони» інших.
  • Вони не змагаються з іншими людьми, не конкурують, не заздрять, а йдуть своїм шляхом, за своїми бажаннями, до своїх цілей. Вони не присвоюють досягнення своїх дітей, щиро радіють за них і сприяють розвитку їхніх талантів.
  • Вони не категоричні у своїх судженнях і тому рідко вживають слова «завжди», «всі», «ніколи». Вони не будують спілкування на маніпуляціях і погрозах. Їхні стосунки з дітьми – щось вище від поточних образ. Вони зосереджуються на моменті «зараз» і саме тому озвучують дитині свої почуття в конкретний момент. Наприклад: «Я зараз засмучена, бо…»
  • Ці особистості усвідомлюють свої потреби та потреби дитини і розмежовують їх.
  • Для них внутрішній світ людини – найбільша цінність. Вони постійно самовдосконалюються. Усвідомлюючи свою користь для суспільства, вони щиро діляться своїми талантами, вміннями і знаходять можливості для їх розвитку. Вони розуміють, що не все можна купити за гроші, а тому вкладають у дітей свій час, а не лише величезну кількість «важливих» покупок.
  • Вони можуть визначити джерело виникнення емоцій і дати назви своїм емоціям. Розрізняють почуття, думки і поведінку. Їхній емоційний фон зазвичай стабільний, настрій позитивний, що сприяє їхній продуктивності.
  • Їхні емоції та почуття підвладні їхній волі. Вони продовжують учитися проживати емоції свідомо, не намагаючись просто позбутися їх у дитячий спосіб (як-от ігнорування, істерика тощо).

Хочеться наголосити: наша особиста емоційна зрілість насамперед потрібна нам самим, для власної успішності. І тоді, перебуваючи в цьому ресурсному стані, ми, дорослі, можемо претендувати на головну роль у формуванні та розвитку емоційного інтелекту дитини.

Продовження буде!

Чому варто уникати фізичних покарань?

   У наш часбагатобатьківзізнаються в тому, щошльопаютьсвоїхдітей. І, можливо, такийпідхідрезультативний у короткостроковийперіод. Але чи буде цей метод приносити плоди в довгостроковійперспективі, і чиприпустимийвінвзагалі?

       Більшістьекспертівзасуджуютьтілеснепокарання не тільки як неефективне, а і як небезпечне. Неефективнимвоно є тому, щовчитьдитинубоятисясвоїхбатьків (а не поважатиїх), а небезпечним – бовикористаннясилиможезавдатишкодидитині й деформуватиїїрозуміння того, як взаємодіяти з іншими людьми.

      Дитинаможевважатинормальнимкогосьударити, для того щобдомогтисясвого. Якщо ж батьки переходятьмежі допустимого й караютьдітей з явною агресією, дітиотримуютьантисоціальний урок і можутьпроявляти агресивнуповедінку в подальшомужитті.

      Сучасні педагоги вважають, щостусанами виховуватидітей не можнаще й тому, щоцей метод приносить лишемиттєвий результат і не діє в довгостроковійперспективі.

   Хороші батьки використовуютьтакіметодивиховання, якідопомагаютьдітямрозвинути здоровусамооцінку й важливіжиттєвінавички, а такожставляться до них з гідністю й повагою.

      Іноді батьки заперечують: «Я повинний (-а)нашльопати свою дитину, щобнавчитиїї не бігати в забороненихмісцях». Але якщоспитати в цихбатьків, чибудуть вони готові до того, щобдозволитидитинігратипоручізпроїжджоючастиною дороги без наглядупісля того, як «нашльопають»її в якості «навчання», їхнявідповідь, як правило, буде «ні».

       Можнапоставитищеоднезапитання: скількиразів треба відшльопатидитину, щоби стати абсолютно спокійними в тому, що вона зможебезпечногратись без наглядупоручізпожвавленоювулицею. Більшістьбатьків не дозволять своїмдітямподібніігри, доки ті не досягнуть вікувідшести до восьми років, і при цьомузовсім не важливо, скількиляпанців вони отримаютьабо не отримають, щобнавчитисятриматисьподалівіднебезпеквулиці.

     Цей приклад ілюструє той факт, що не покарання є ключем до безпекидитини, а їїзрілість і готовність до навчання та прийняття на себе певнихзобов'язань.

      У мірудорослішаннядітей, безумовно, батьки повиннінавчатиїхналежногоповодження, але при цьомубільшефективно й меншпринизливозастосовуватиметоди, що не використовуютьпокарання, щобдопомогтидітямрозвинутипочуття відповідальності.

       Одним з ефективнихспособів є демонстрація причинно-наслідковихзв'язків, яка в даномувипадку могла б виглядати, як рішенняпереноситиігридитини в дімабо в їїдвірщоразу, коли вона біжить на вулицю.

      Дітейдійсно треба вчити, але не слідважливий час, необхідний для навчання, підмінятипокаранням. Навчанняпередбачає, що батьки будутьрозповідатидітям про небезпеку, пов'язану з дорожнімрухом, щоразу, коли вони разом перетинаютьвулицю.

   Попросітьвашогомалюкаоглянутивулицю, щобипобачити, чи не наближаєтьсяавтомобіль: подивитисяспочаткуліворуч, а потімправоруч. Спитайте в нього, щоможестатись, якщовінспробуєперетнутивулицю в той момент, коли до нього буде наближатися транспорт. Такожпросітьдитину, щоб кожного разу, коли вона, проаналізувавшиситуацію, вирішить, щоперетинативулицюбезпечно, одразу ж казала вам про це.

    У результаті такого навчаннядитинадізнаєтьсянабагатобільше, ніжвідзастосуванняфізичного покарання, але все ж, як і раніше, ще не буде готова до гри без нагляду, доки не подорослішає.

      Наведений приклад – лише мала часткатієїістини, чомубитидітей не маєсенсу.

     Занадтобагатохтовважаєєдиною альтернативою покараннямуседозволе-ність і потурання. Безумовно, цетеж не метод. Ми вжеакцентувалиувагубатьків на тому, щонайбільшефективними методами виховання є ті, щозалучаютьдітей до процесунавчання, допомагаючиїмзберегтигідність і самоповагу. Крім того, більшістьбатьків і самівідмовляються від «роздавання» ляпанців, коли дізнаються про способи, які могли б ефективновплинути на дитину без застосуванняфізичного покарання.

Пропонуємо Вашій увазі продовження статті Наталії Коваленко «Розвиваємо емоційний інтелект».

Взаємодія з дітьми: прагнути ідеалу

Лише ми можемо забезпечити малюкові прийняття, безумовну любов і відчуття опори. Своїм ставленням до себе і до дитини ми формуємо модель емоційного інтелекту, яка згодом стане її власною.

      Важливо, щоб малюк зростав з упевненістю: «Я хороший, мене люблять. Мені вдасться. А якщо не вдасться – мені допоможуть, підтримають. Мене навчать самостійності, і я стану успішним і впевненим дорослим, як мої тато і мама, як моя вихователька».

      Звісно, це звучить трохи ідеалізовано, але дитині потрібна здорова ідеалізація, бо завдяки цьому в неї з`являються внутрішні сили для зростання, так вона дорослішає, бо бачить перед собою успішний приклад дорослішання. Маючи можливість спиратися на дорослого, дитина формує вміння бути опорою для самої себе.

Цінно, коли поряд з нами дитина переживає досвід підтримки, навіть у моменти, коли вона тривожна і проявляє не зовсім позитивні емоції.

       Добре, колидорослий розуміє, що протест, агресія, плач, істерика, ігнорування, безпричинний сміх – це лише захисні форми поведінки. І його завдання – бути поряд і не створювати навколо себе «зону відчуження», щоб ця «вічна мерзлота», якою часом віє від нас, не змушувала дитину боятися, приховувати свої емоції та вчинки, аби тільки видаватися «хорошим», аби тільки не бути відкинутим.

      Важливо опанувати техніки, які допоможуть пропустити крізь себе емоції, прожити їх, щоб запобігти їх трансформації у хвороби. Допомогти дитині сформувати свою «абетку емоцій», дати назви цим емоціям і охарактеризувати те, що вона відчуває. Що ширший спектр усвідомлених емоцій, то гнучкішим, жвавішим стає мислення.

Пощастило тим дітям, які мають можливості для вільної гри, у яку дорослі не втручаються, розподіляючи ролі, намагаючись розв`язати найменший конфлікт, позбавляючи тим самим малят можливості розвивати емоційну стійкість. Дітям часом корисно пройти через непорозуміння з однолітками, щоб потім знову помиритися, бо хочеться грати далі… У наш час справжня дитяча гра – майже розкіш, і це слід виправляти. Це потребує неабиякої довіри з боку дорослого, і цю довіру варто в собі вирощувати.

 

Невпинно йде час… Сьогоднішні дошкільнятка - завтра школярики…

 А чи готові наші малята до навчання в школі, чи вміють вони, насамперед, спілкуватися?  Тут варто поміркувати над соціальною компетентністю. Адже для легкої адаптації до нової соціальної ролі, перш за все, необхідно почувати себе впевнено, тобто бути соціально компетентною особистістю.

Соціальна компетентність складається з кількох компонентів:

  • Мотиваційного, що охоплює ставлення до іншої людини як вищої цінності; вияву доброти, уваги, турботи, допомоги, милосердя;
  • Когнітивного, що пов`язаний із пізнанням іншої людини (дорослого, однолітка), здатність зрозуміти її особливості, інтереси, потреби, побачити труднощі, помічати зміни настрою, емоційного стану тощо;
  • Поведінкового, що пов`язаний із вибором адекватних до ситуації способів.

Соціально компетентна дитина:

  • Добре орієнтується в новій обстановці;
  • Спроможна виявити адекватну альтернативу поведінки;
  • Знає міру своїм можливостям;
  • Уміє попросити про допомогу і надати її;
  • Поважає бажання інших людей, може долучитися до спільної діяльності з однолітками та дорослими;
  • Не заважатиме своєю поведінкою іншим;
  • Спроможна стримуватися і заявляти в прийнятній формі про свої потреби;
  • Може уникнути небажаного спілкування;
  • Почувається гідно у товаристві інших людей, розуміючи різне ставлення довколишніх до неї;
  • Уміє керувати своєю поведінкою і способами спілкування.

Як бачимо, ідеальний образ дитини, компетентної у сфері комунікації, містить психологічні характеристики емоційного, інтелектуального розвитку, особливості довільної регуляції поведінки. Отже, якщо Ваш малюк має певні труднощі у спілкуванні, не зволікайте. Ще є час звернутися за допомогою до психолога.

Продовження статті «Виховання людяності – проблема сучасності» кандидата педагогічних наук, професора Інституту розвитку дитини НПУ імені М.П.Драгоманова Галини Сухорукової.

Душевне спілкування – незамінне

Темпи сучасного життя досить динамічні, а батьки так заклопотані зароблянням матеріальних цінностей, що не мають часу, а почасти й бажання, для повноцінного спілкування з дітьми. А саме ж у ньому народжуються довіра та взаєморозуміння між рідними людьми. Як важливо не втратити цих можливостей у дошкіллі, щоб, ставши старшою, дитина не шукала собі інших слухачів і порадників, моральні позиції яких не завжди відповідають принципам людяності та гуманізму.

Про що запитують батьки своїх дітей, забираючи їх з дитсадка? Найчастіше про таке: «Що їли сьогодні?», «Чим займалися?». І майже не чуємо запитань: «Що тебе радувало в садку? Що засмутило? Що доброго ти сьогодні зробив? А інші, що гарне зробили? Хто тобі сьогодні подобався, а хто  – ні? Чому? Вдалим чи ні був цей день для тебе?». А саме такого змісту запитання дуже важливі для розвитку в дітей рефлексії, здатності оцінювати себе та своє життя в соціумі з позиції партнерства та моральних норм.

Емоційно-особистісні контакти дитини з батьками дуже важливі для обох сторін. Дорослі, переймаючись проблемами дитинства, усвідомлюють їх важливість у соціальному становленні сина чи доньки. У дітей виникає довіра до дорослих, бажання поділитися своїми проблемами. Вони привчаються аналізувати свою поведінку і настрій, адекватно оцінювати себе.

      Феномен «засушеного серця»

Нині в педагогіці дедалі частіше звучать думки про феномен «засушеного серця». «Втрата почуттів» значною мірою зумовлюються технологізацією життя, що не обминає і дитину. Так, наші малюки багато часу проводять біля телевізора, за комп`ютером, з мобільним телефоном. Це обмежує їхнє спілкування з дорослими та однолітками, блокує чуттєві канали, істотно обмежує можливості щодо збагачення емоційної сфери, набуття соціального морально-етичного досвіду. Досить помітний той факт, що в сучасних дітей недостатньо розвинені емпатійні почуття: вони стали менш чутливими до емоційного стану та почуттів інших людей, не вміють співчувати, співпереживати. Психологи характеризують емоційність як прояв стійких переживань людини (хвилювання, радості, горя, почуття захоплення, сорому, любові, ненависті тощо), як сталу властивість особистості. Психолог К. Ізард вважає емоції однією з ознак людяності, особливо здатність співпереживати чужим емоціям, проявляти емпатію. Це забезпечує варіативність поведінки людини, необхідну для її успішної взаємодії з навколишнім середовищем та для адаптації до його умов.

Дбаючи про соціальну адаптацію сучасної дитини. Батьки і вихователі мають приділяти належну увагу такому психологічному феномену, як вихованню в дітей співчуття.

На запитання, чи варто дитині розповідати про людські страждання і горе

Електронна реєстрація в ДНЗ

Яндекс.Метрика

Логін: *

Пароль: *